Сьогодні я вперше пишу про мою подругу, прекрасну нововодолазьку поетесу Юлію Ткачову, котра через війну разом із сім'єю виїхала до Нідерландів. Пишу, коли Юлі вже в цьому світі немає, проте назавжди із нами залишилася її творчість, як і спогади про життєвий шлях цієї тендітної, але надзвичайно мужньої людини.
Перш ніж привести біографію Юлі, скажу, що з дитинства їй поставили діагноз СМА (спінальна м'язова атрофія) – генетичне захворювання, яке лягло важким випробуванням для самої Юлі та її близьких. Це інвалідний візок і відсутність можливості ходити, а з часом і майже повна втрата рухомості рук…
Народилася Юлія Ткачова 3 листопада 1976 року на Харківщині. Не зважаючи на хворобу, закінчила середню школу з відзнакою. «З дитинства Юля захоплювалася малюванням, – згадує її молодша сестра Ліна. – У подальшому ця велика любов відкрила їй шлях до навчання у школі мистецтв, де вона неодноразово була призером районних та обласних конкурсів і виставок. На жаль, через погіршення стану здоров'я змушена була залишити своє улюблене заняття. Проте її жага малювати знайшла своє продовження в написанні віршів, які тепер малювалися словами».
Антоніна Тимченко – філологія і письменниця – додає: «Найбільше пам'ятається її гаряче серце - Юля говорить і ніби обіймає всім своїм серцем. І її радість також пам'ятається - як уміла радіти кожному маленькому досягненню, кожній події. А поезія, - певно, то найкращий вимір поезії - коли вірші дарують читачеві світло й прозріння».
Юлія Ткачова стала переможицею літературних конкурсів «Маленький Парнас», «Молода Слобожанщина» (2014, 2016), «Сад Шевченка» (2016); лавреаткою літературної премії ім. Петра Сороки (2019). Вірші Юлі увійшли до альманаху «Левада» і збірки «На крилах життя (2018), були публікації в газетах «Слово просвіти» й «Культура і життя». 2014 р. вийшла друком перша збірка поезій «Перевтілення». 2018 р. – збірка «За склом». 2019 р. Юля стала членкинею Національної спілки письменників України. 2021 р. вийшла третя поетична збірка Юлі – «Єднання».
Будую храм душі я по цеглині –
У ньому все: і біль, і щастя мить.
Відкритий він для кожного віднині,
Для всіх: кому і радісно, й болить.
У цих рядках Юля сказала так багато…
Євген Баран – літературознавець, есеїст, філолог – писав: «Коли я починаю «вередувати» і пробувати себе жаліти, знаходяться автори, які спам'ятовують мене. Ось ця поетеса із Нової Водолаги, що на Слобожанщині, вкотре переконує мене в тому, що література – це Незламний Дух. Ця традиція в українській поезії іде від Ярославни до Лесі Українки, від Ганни Світличної до Юлії Ткачової».
Редактором і літературним батьком Юлі був Віктор Бойко – поет, перекладач і громадський діяч, який виховав не одне покоління талановитих поетів.
Юлія Ткачова несла мелодійне українське слово читачеві – з радістю і любов’ю, болем і переживаннями. Вірші доводилося спочатку надиктовувати на телефон. Потім Юля чи її близькі набирали текст у ноутбуці…
Одне з моїх оповідань присвячено Юлі – «Поцілунок у маківку». Все, що дається звичайній людині легко і швидко, у людини зі СМА забирає чимало сили й часу. Невиліковне захворювання і вирок лікарів «стільки із цим не живуть» могли б зламати кого завгодно. Але не Юлю. Протистояти хворобі доводилося кожного дня, і морально і фізично. Її любов до життя була дивовижна. Бажання рухатися, мрії і кольорові сни…
«Ідеш поміж соснами, вбираючи спокій, просочений духмяними смолами, і здається, що осягаєш щось надлюдське – більш глибинне, чисте, поза часом. Або лежиш на хвої, дивишся перед собою, а це «перед», недоторкане й недосяжне, виблискує синявою, цілуючи маківки сосен. Вітер розгойдує їх… І аж моторошно стає, коли уявляєш себе там, серед хистких гілок, де можна торкнутися неба… чи звідти впасти.
А потім сидиш на березі річки, вузенької, але спритної, і бачиш, як твої думки пливуть за течією. Не тому, що інакше не вміють, а тому, що іноді треба їх відпускати. І насолоджуватися миттю, яка проходить крізь тебе.
А над водою похилилася травина – під тендітною невагомою бабкою. Так і в житті: хтось тендітний, малий схиляє обставини, навіть вироки лікарів». (Уривок із оповідання «Поцілунок у маківку»).
Висловлюю щирі співчуття близьким Юлії Ткачової – людям, які завжди були поруч із нею і завдяки яким вона змогла подарувати нам віршоване сяйво свого духовного світу.
Яна Вовк
